Є край, у якому царюють сині гори, запаморочливо пахнуть ялини й гірські трави, збігають у долини дзвінкі чисті потоки. У тім краї розкотисто рокочуть громи, розсипається по вершинах гір сонце, ридають страние лосі трембіти. У тім краї живуть нявки й щезники, лісовики й чугайстри, русалки й перелісники. І серед цього загадкового лісового народу, серед цієї розмаїтості дивних створень живуть люди, які вміють вірити в казку. З тими цікавими людьми ми знайомимося, перегортаючи сторінки неповторної повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Наповнений дивною красою гір, це добуток дихає особливим настроєм, формує специфічну атмосферу- атмосферу тонкого світовідчування

Зміст цього світовідчування, його найвищий прояв - любов. До цих величних гір, до високого неба, до ароматів пишного зілля, до голосу трембіт і до співу, і до людей. Саме такими люблячої й чутливими до краси є Іван і Маричка, головні герої добутку. Дітям ворогуючих сімей призначено було полюбити один одного. Ще з дитячого років ховалися вони зі своїм почуттям від людського ока в ялинових борах. Як Ромео й Джульетта, герої своєю дивною силою любові виконували вічний закон добра й закон любові. За даним законам вони повинні були виправити батьківську незгоду, укласти мир між своїми сім'ями. Іван і Маричка, діти свого краю, росли й уподібнювалися його чистій красі. Маричка знала безліч пісень, мала співуче серце й дивний голос. Вона безупинно придумувала пісні, розповідаючи в них про світ навколо, про себе, про свою любов. А часом слухала музику, що зачаровує, флояри Иванко, і гірський вітер голубив цих незвичайних закоханих, таких духовно високих у своїй любові. Любов не знає ворожнечі. Іван і Маричка прийшли в цей мир, щоб любити його й, щоб даровать себе один одному. Вони не хочуть іншої долі. Кожне високе почуття - це поле духу, воно завжди повинне перебороти земні перешкоди. Іван і Маричка пережили розлуку, що виявилася длиннее, ніж вони думали. Це випробування почалося, коли пішов Іван високо в гори пізнавати ремесло чабана

А повернувшись, не застав Марички живий. Забрали неї із собою бурхливі весняні потоки. Далі хлопець не жив. Його душу вмерла разом з його коханою дівчиною. Він одружився з Палатної, премножив добро, святкував свята, їв, пив. Плин життєвої круговерті обертало їм безупинно. Іван проживав свої земні дні без любові, без польоту духу. Його денне існування закінчувалося, коли він забувався сном. Тоді, по ночах, приходила Вона. Прекрасним виденьем, примарою незабутої любові, кликала до себе зі своєї самітності, з невідомості. Для Івана переставало існувати навколо всі, і в цілому світі мала значення лише ця струнка й тендітна дівоча фігура, до якої він ішов та і йшов через роки. Одержимий єдиної в житті мрією, він кидався в глуху ніч, карабкался через хащі, «калічив руки й ноги, падав грудьми на гостру скелю й крізь гарячий туман бажання, у якому котився в долину, чув тільки, як його кличе дорогий голос: — Верба-Ан!..» Після однієї з таких ночей пастухи знайшли його, тільки-но живого, у далекому обриві. А згодом трембіта повідомила гори про те, що розлучені зустрілися. Душу Івана знайшла, нарешті, довгоочікуваний спокій. Невідомо, чого було більше в тій смерті: суму або глибокого умиротворення. Трагічна історія Івана й Марички затверджує думка, що зовнішнє, земне буття не є визначальним. Людина повинен бути щасливим, а щастя не можна купити. Теперішні, високі почуття — це джерело духовності, що робить людське буття осмисленим.

«Боюся, хвилююся, але пишу», — визнавався М. Коцюбинський, працюючи над повістю «Тіні забутих предків». «Хвилююся, але читаю», - хочеться відповісти в унісон художникові. Читаєш і поринаєш у мир казки, з якої так і віє ароматом Карпат, у якій переплітаються народні повір'я, легенди, казкові образи й побут гуцулов, їхньої думки, помисли, вірування. Коротке, як спалах, ніжне, як весна, покрите вічної таємної, вірну й немінлива любов відкрила нам повість-казка М. Коцюбинського. Гімном любові можна назвати «Тіні забутих предків». Маричка й Іван... З першої їхньої зустрічі, з перших слів читач розуміє, що почуття їх не має майбутнього, почуває трагізм їхньої любові. Адже пологи Палийчуков і Гутенюков завжди ворогували. Але ця ненависть не торкнулася юних серць. На противагу ворожнечі давніх сімей народилася любов їх дітей

Перша зустріч Марички й Івана починається з конфлікту - бійки. Хлопець хотів показати дівчинці своя зневага, ворожість до роду, з якого вона відбувалася, адже так здавна робили дорослі. Але своєю лагідністю, щирістю Маричка змогла повернути войовничість хлопця в мирне русло. Уже незабаром вони сиділи поруч, як кращі друзі, а погляд її чорних глибоких очей м'яко поринав в Іваново серце. Відтоді вони вже були нерозлучні. Діти природи, Іван і Маричка у своїх поглядах на мир, у своїй любові повністю віддані щиросердечним поривам: «Усе було так просто, природно, з тих пор, як мир миром, що жодна нечиста думка не засмітила їй серце». Їхня любов, висока, чиста, бере початок десь тут, на землі, на лоні чарівної природи, серед споконвічних гір, де блукають тіні забутих предків, досягає вершин найвищих ялин, несеться аж у небеса. Почуття закоханих сплітаються в чарівну пісню, що Іван награє на флояре, а Маричка розспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією. Недовгої була любов двох юних серць, не призначене їм бути в парі. Маричка загинула під час повені

Іван серцем сприйняв лихо. Йому чується її ніжний заклик: « Верба-Ан!..» Він поспішає з полонини в село, але улюблена вже мертва. Не зміг Іван забути Марички, не притупився біль по загубленій любові з роками, не змогла замінити Марички Палатна, дружина Івана. Час від часу туга за улюбленим вибиває його зі звичайного ритму життя. З верхівок ялин злітає до нього давно чутний голос. Маричка кличе його, він почуває її присутність. «Заклик любові й борошна» породжує в його душі ілюзії, фантастичні описи й приводить до того, що Іван у якімсь півсні мчить глибокими ярами за своєю мнимою суженой, - до тих пора, поки не зривається в безодню. Любов Марички й Івана, цих українських Ромео й Джульетти, виявилася більшої й більше сильної при житті. Любов і ненависть, добро й зло, ідуть поруч протягом всієї повести

Це й не дивно. Адже в поданні гуцулов саме дві сили брали участь у створенні миру: Бог і сатана (аридник). Тому гуцули бачили божественне в природі, поклонялися сонячні, вогню, вслухалися в мелодію синіх гір, любили все живе. Боролися зі злими силами, «піддобрювали» їх у Святий вечір, щоб життя було щасливої, багатої. Смутно завершується добуток. Однак всеперемагаючими залишаються сили добра й любові. Загадкова посмішка на вустах мертвого Івана ще раз завіряє нас, що смерть не може перебороти людину, душу якого осіняється високим почуттям