Поети срібного століття творили в дуже складний час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і воїн. Поетам у Росії в ту бурхливу епоху, коли люди забували, що таке воля, часто доводилося вибирати між вільною творчістю й життям. Тоталітарна влада диктувала їм теми, сюжети, навіть настрій добутків. Художникам нічого не залишалося, як писати замовлені добутки, теми й ідеї яких були спрямовані на вихваляння влад

Прикладом може служити вірш О. Мандельштама

Якби мене наші вороги взяли:

    И налетить полум'яного років зграя, Прошелестить спілою грозою Ленін, И на землі, що уникне тленья, Буде будити розум і життя Сталін.

Ті ж, хто не захотіли йти всупереч своїм принципам і переконанням, піддавалися найжорстокішим репресіям з боку уряду. Постійні спроби підкорити влади думки автора, постійні цензурні тиски, в остаточному підсумку табору й розстріли приводили до різних наслідків. Одні творили, обманюючи цензуру, намагалися зберегти добутки в їхньому первісному вигляді. Так, з 1928 року й до самої смерті писав роман Майстер і Маргарита Михайло Булгаков. Він сподівався його надрукувати, але не хотів змінювати його й пристосовувати під радянську ідеологію. Роман був виданий лише через піввіку зі смерті письменника. Це пояснюється тим, що, по-перше, в образі Майстра автор вклав багато автобіографічних рис, а, по-друге, його доля повторює літературну долю самого Булгакова. Нападки на роман про Понтія Пілатові майже дослівно повторюють обвинувачення проти Білої гвардії й Днів Турбиних.

У Майстру й Маргариті знайшла точне відбиття обстановка тридцятих років. У романі передається атмосфера тоталітарної політики, в умовах якої писати правду було небезпечно. От чому роман побачив світло через великий період часу. Але інші талановиті письменники йшли іншим шляхом. Вони відмовлялися від видання своїх створінь. Деякі не тільки не друкували свої добутки, але й не вирішувалися навіть довірити їхньому паперу. Однак навіть у такій ситуації О. Мандельштам не підбудовується під диктатуру й в 1933 році пише відкритим текстом антисталінський вірш

    Ми живемо, під собою не чуючи країни Його товсті пальці, як хробаки, жирні, А слова, як пудові гирі, вірні. Тараканьи сміються усища, И сіяють його халяви кінці кінців воно коштувало поетові життя.

З розвитком подій сталінські репресії здобували більший розмах. Вони ламали долі не тільки поетам і письменникам, але і їх рідним і близьким. Так відбулося й з Ганною Ахматової, у якої в 1921 році по несправедливому обвинуваченню в змові був розстріляний чоловік Микола Гумилев, а в 1935 році був арештований її єдиний син Лев Миколайович, що згодом піддавався кількаразовим висновкам. Сімнадцять місяців, проведених у тюремних чергах у місті Ленінграді, дають привід для написання поетесою віршів, що склали в остаточному підсумку поему Реквієм, що стала даниною всім пригнобленим і знедоленим у ході сталінської сваволі

    Це було, коли посміхався Тільки мертвий, спокою радий. І непотрібним привеском бовтався Біля в'язниць своїх Ленінград Зірки смерті стояли над нами, И безвинна скінчилася Русь Під кривавими чоботями И під шинами чорних Марусь

По зрозумілих причинах добуток надрукований не було при житті А. Ахматовій, але поема існувала в пам'яті найближчих, довірених осіб, що завчила строфи з її напам'ять. Незважаючи на всі репресії, сваволю нерівноправності, добуток поетів і письменників тридцятих років не вмерли, вони жили в розумах і серцях людей, що вірять у щасливе майбутнє вітчизни. Мені здається, що диктатура не надломила характер художників, їхню віру у свою країну й свій народ:

    И не пограбований я, і не надламаний, Але тільки що всього переогромлен,

И я щиро рада, що тоталітарний режим не зміг заглушити переживання тих, хто до останньої хвилини залишався вірний світлим ідеям волі творчості, рівноправності й честі. Так завжди, поет у Росії більше чим поет. Адже теперішній поет це завжди біль, глас, совість і душа свого народу. І чудова плеяда поетів срібного століття блискуче тому доказ