Людству має бути придумати якісь противаги двом вищезгаданим крайностям неирокосмоса: повної екстериоризации мозку й интериоризации бажання, наслідком яких стає тотальний контроль над думкою й тотальною ілюзорністю насолоди. Нейро-Космос - це ще й спиритокосмос.

Якщо вдасться створити симбіоз мозку й машини, це може привести до ще однієї метафізичної проблеми: затримка смерті й нового народження в інший світах вимірах. Майбутнє часом бачиться мені як абортарій, де викидні - не тіла, а душі, які новітніми медичними, генетичними, електронними засобами прикріплюються до техно-організмів і тим самим не випускаються в ту «загробну» життя, куди вільно йдуть душі з умираючих тел. Утримувати в матеріальній оболонці душу, що призначена для інший світу, - приблизно те ж, що витравлювати з материнської утроби зародок, що призначений у цьому світі народитися.

Штучне не вмирання - такої ж розрив у ланцюзі буття, як і штучне народження^-народження-не-народження. Тому всі способи штучного безсмертя, утримання душі в техно-био-матерії можуть розглядатися як спроби відрізати їй шлях до переходу в інший світ. Навіть якщо душі й удасться «вискочити», вона може перетворитися в спиритуального виродка, заспиртоване чудовиська, - подібно тому, як невдале застосування протизаплідних засобів може привести до ушкодження плода. Ще один фактор, що протидіє нашому оптимізму або принаймні життєрадісному егоїзму, - ріст объемлющей нас цивілізації, тої гори, що перетворює навіть найбільших з нас у мурах. Навряд чи нам варто чекати від майбутнього розквіту великих особистостей типу титанів Відродження або ницшевских сверхчеловеков. «Законодавцем» вдач в XXI столітті буде не Т. Карлейль, що піднімав роль героїв і геніїв в історії, але й не Л. Толстой з його вірою в простого мужика - Каратаева або Якима. Дебют нашого століття усвідомлює тім, що майбутнє належить не великим особистостям, але й не трудовим масам, а інтелектуальним працівникам, що мислять індивідам, які зуміють вмонтуватися в могутніші, надособисті системи штучного розуму. Навряд чи окремій людині буде дано випереджати й вести за собою людство, інтелектуальна міць якого, завдяки що вважають і мислять машинам, буде зростати в геометричній прогресії.

У міру того як мир стає більше, кожна особистість і річ у ньому применшується, переходить у розряд «мікро». Така доля будь-якої одиничності у всесвіті, що розширюється. Про цей закон алегорично повідав И. В. Ґете у своїй притчі «Нова Мелузина», про красуню-принцесі з роду карликів. «Тому що ніщо у світі не вічно й всі ніколи велике приречено зменшитися й умалиться, те й ми із часів створення миру все применшуємося й зменшуємося в росту...»5. Ми живемо під знаком «червоного зсуву», у космосі, що розширюється, і культурі, що ускладнюється, релятивістським наслідком чого є мініатюризація кожного предмета й поняття. Відповідно виникають нові суб'єкти цього зменшеного рангу, «великі в малому».

Як відомо, один з головних напрямків сучасної науки - нанотехнология6, створення мініатюрних комп'ютерів, роботів («наноботов»), фабрик, армій розміром у кілька атомів, здатних робити з атомів же будь-які речовини, проникати в організми й виконувати функції зцілення, перенастроювання й т.д. Такий мислячий пил буде розсіюватися по всьому космосі для його розумної організації; їй же буде легше проникати в інші виміри, оскільки у нашім світі нанообъекти майже не мають розміру.

Імовірно, нанотехнологиям майбутнього будуть відповідати нанопсихология й наноетика, які ще має бути виробити. Помітимо, що російська література, починаючи з пушкінського Вирина й гоголівського Башмачкина, уже внесла вклад у науку й мистецтво малого, микро-нику. Ідеального героя майбутнього можна уявити як ейнштейна-Башмачкина, неймовірно продуктивного по думці й скромно-незначного по домаганнях. Перед нами не великі люди й не народні маси, а індивіди, але дуже маленькі, точніше, що смиренно усвідомлять своя малість