Сюжет оповідання являє собою трагічну історію жінки-спекулянтки, або, як тоді говорили, «мішечниці», що намагається одержати місце у військовому ешелоні, прикинувши матір'ю з немовлям. Про це говориться в листі в редакцію одного з бійців, Микити Балмашева.

Бабель навмисно обрав для «Солі» форму листа малограмотного конармейца, щоб розповісти про подію народною, невигадливою мовою. Балмашев переконує своїх товаришів пустити нещасну жінку, що нібито їде на зустріч із чоловіком, до себе у вагон. Коли конармейци відпускають сальності на її адресу, Балмашев їх урезонює: «Дивує мене чути від вас таку жеребятину. Згадаєте, взвод, ваше життя і як ви самі були детями при ваших матерях, і виходить начебто того, що не годиться так говорити...»

Жінку пускають в ешелон. Однак під час поїздки дуже незабаром відкривається обман. Дитина не кричить, не плаче, не ссе материнські груди. Балмашев розкриває пелюшки мнимої дитини й знаходить під ними «добрий пудовик солі». Мішечниця просить простити неї - хоробро-де обдурило. Оповідач їй відповідає: «Балмашев простить твоєму лиху... Балмашеву воно небагато коштує, Балмашев за що купив, за те й продає. Але оберни до козаків, жінка, які тебе підняли як працюючу матір вреспублике.

Оберни на цих двох дівиць, які плачуть у цей час, як потерпілі від нас у цю ніч. Оберни на дружин наших на пшеничній Кубані, які виходять жіночою силою без чоловіків, і ті, те ж саме самотні, по злій волі насильничають минаючих у їхньому житті дівчин... А тебе не торкали, хоча тебе, неподібну, тільки й торкати. Оберни на Расею, задавлену болем...» Однак піднесений монолог бійця не зробив ніякого враження на спекулянтку, що втратилася солі. Вона кидає конармейцам в особу страшні обвинувачення, начебто вони не «Расею» захищають, а «жидів» Леніна й Троцкого.

Такої образи бійці стерпеть не можуть. Балмашев у своєму листі затверджує: «...Я дійсно визнаю, що викинув цю громадянку на ходу під укіс, але вона, як дуже груба, посиділа, махнула спідницями й пішла своєю підлою доріжкою. І, побачивши цю непошкоджену жінку, і несказанну Расею навколо її, і селянські поля без колосся, і зганьблених дівиць, і товаришів, які багато ездют на фронт, але мало вертаються, я захотів зстрибнути з вагона й себе скінчити або неї скінчити. Але козаки мали до мене жаль і сказали:

  • - Удар її із гвинта

И знявши зі стінки вірного гвинта, я змив цю ганьбу з особи трудової землі й республіки».

Конармейци піклуються про жінку з дитиною, оскільки вона нагадує їм про будинок, про залишених дружин і дітей, про мирне довоєнне життя. Коли ж обман розкривається, гнів Балмашева і його товаришів не знає границь. Жінку чекає швидка смерть. Ніхто навіть не замислюється, що, може, у мішечниці дійсно є діти, що, може, заради них вона повезла міняти сіль на інші продукти

Правда, після викриття мнима мати жодного разу не згадує про дітей, і спочатку, як підкреслює автор, говорить із козаками дуже «холоднокровно». Вона швидше за все дітей не має й потреби не знає. Тому, коли розуміє, що дорогоцінної солі назад уже не повернути, починає вести прямо «контрреволюційні» мовлення, заявляючи, що червоноармійці продали Росію. Це й провокує розправу

Може здатися, що Бабель на стороні Балмашева, що виправдує свій учинок тим, що «мерзенна громадянка... є більше контрреволюціонерка, чим той білий генерал, що з вострой шашкою грозить нам на своєму тисячному коні... Його видать, того генерала, із всіх доріг, і трудящий має свою думку-мрію його порізати, а вас, незліченна громадянка, з вашими антиресними дитинками, які хліба не просять і до вітру не бігають, - вас не видать, як блоху, і ви точите, точите, точите...»

У фіналі ж Балмашев дорівнює розстріляну мішечницю до «зрадників», які «тягнуть нас у яму й хочуть повернути річку назад, і вистелити Расею трупами й мертвою травою...» Однак читачеві-те зрозуміло, що дрібна спекулянтка, що збиралася виміняти на мішок дефіцитної тоді солі мануфактуру, цукор, сало або що-небудь ще потрібне в господарстві, ніяк не могла мати наміру «вистелити Расею трупами» і навряд чи заслуговувала настільки суворої кари як розстріл на місці без суду й наслідку

Насправді Бабель змушує нас задуматися про стихійну жорстокість народу в громадянській війні, про те, що тяга до будинку, до нормального мирного життя, що зберігається в обпаленою війною душі буденновских козаків, може прорости паростками гуманізму, і тоді вони дбайливо оберігають від небезпеки жінку з дитиною. Але може прорости й неприборканою жорстокістю, коли, розкривши обман, конармейци легко розправляються з беззахисною жінкою, мимоволі посмеявшейся над них таємними почуттями