Творчість Чингиза Айтматова переконливе свідчення тому. Поява в 1958 році в журналі «Новий мир» повести «Джамиля», невеликий по обсязі, але значної по змісту, яркою по образному мисленню й майстерності виконання, було сигналом про те, що з киргизьких степів прийшов у літературу людин дивно самобутнього таланта. Чехів писав: «Що талановито, те ново».

Ці слова повністю можна віднести до повістей Ч.Айтматова «Джамиля», «Білий пароплав», «Прощай, Гюльсари!», «Топольок у червоній косинці» і іншим. Тільки винятково обдарована натура може сполучити в собі істинно фольклорний початок і новаторське сприйняття сучасного життя. Уже повість « Джами-Ля», проспівана письменником вільно, на одному широкому подиху, стала явищем новаторським. Джамиля - образ жінки, ніким до Ч. Айтматова так не розкритий у прозі східних літератур. Вона жива людина, породжена самою землею Киргизії. До появи Данини-Яру Джамиля жив як струмочок, скований льодом

Ні свекрухи, ні чоловікові Джамили Садику в силу вікових традицій «великого й малого дворів» і в голову не приходить, що у весняну пору сонце може розбудити й цей невидимий погляду струмочок. І він може заклекотати, забурлити, закипіти й ринутися на пошуки виходу й, не знайшовши його, не зупиниться ні перед чим, кинеться вперед до вільного життя. У повісті «Джамиля» по-новому, тонко й з більшим внутрішнім тактом Ч. Айтматов вирішує проблему зіткнення нового зі старим, патріархального й соціалістичного укладу в житті, побуті. Проблема ця складна, і коли її намагалися вирішити прямолінійно, те герої виходили схематичними, була відсутня психологічна переконливість

Ч. Айтматов щасливо уник цього недоліку. Сеит, від імені якого ведеться оповідання, з повагою ставиться до своєї матері - опорі сім'ї. Коли все чоловіка «великого й малого дворів» ідуть на фронт, матір жадає від оставшихся «терпіння разом з народом». Вона у своєму розумінні речей опирається на великий життєвий досвід і епічні традиції. На її адресу автор не кидає ні єдиного докору. А патріархальні підвалини, відсталість, обивательщина, покрита цвіллю благополуччя, подтекстно висвечиваются автором, і в остаточному підсумку читачеві стає ясно, що все це давить на особистість, позбавляє її краси, волі й сили

Любов Данияра й Джамили не тільки оголила моральних і соціальних корінь цієї обивательщини, але й показала шляхи перемоги над нею. Любов у повісті виграє битву в боротьбі з відсталістю. Як у цьому добутку, так і в наступний Айтматов затверджує свободу особи й любові, тому що без них немає життя. Сила впливу теперішнього мистецтва на душу людини яскраво розкрита в долі юного Сеита. Звичайний аильский підліток, що відрізняється від своїх однолітків, може бути, ледве більшою спостережливістю й щиросердечною тонкістю, під впливом пісень Данияра раптом починає прозрівати. Любов Данияра й Джамили окриляє Сеита. Після їхнього відходу він усе ще залишається в аиле Куркуреу, але це вже не колишній підліток

Джамиля й Данияр стали для нього моральним втіленням поезії й любові, світло їх повів його в дорогу, він рішуче заявив усі права захищені 2001-2005 матері: «Я поїду вчитися... Скажи батькові. Я хочу бути художником». Така перетворююча сила любові й мистецтва. Це затверджує й відстоює Ч. Айтматов у повісті «Джамиля». На самому початку 60-х років одна за іншою з'явилися кілька повістей Айтматова, у тому числі «Топольок у червоній косинці», «Верблюже око».

Якщо судити по художньому виконанню, вони ставляться вчасно творчих пошуків письменника. І в тої й в іншій повісті є остроконфликтние ситуації як у сфері виробництва, так і в особистому житті героїв. Герой повести «Топольок у червоній косинці» Ильяс досить поетично сприймає навколишній світ. Але на початку повести, де ця поетичність виглядає природним проявом духовних можливостей людини, окриленого любов'ю, він здається менш переконливим, чим потім, коли він страждає, шукає свою загублену любов. І все-таки Ильяс - це різко обкреслений чоловічий характер серед навколишніх його людей. Байтемир, що спочатку дав притулок Асель, а потім і женився на ній,- людина добрий і чуйний, але в ньому є якийсь егоїзм. Може бути, це тому, що занадто довго він жив на самоті й тепер мовчачи, але завзято тримається за щастя, що так зненацька, немов Божий дарунок, переступив поріг його холостяцького житла?

Критики дорікали автора «Тополька в червоній косинці» у недостатності психологічного обґрунтування вчинків героїв. Невисловлена словами любов двох молодих людей і їхній скоропалительная весілля, здавалося, брали під сумнів. У цьому є, звичайно, частка правди, але треба врахувати й те, що творчому принципу Ч. Айтматова, так само як і любовної традиції його народу, завжди далека багатослівність люблячих один одного людей. Саме через учинки, тонкі деталі й показує Айтматов єднання люблячих серць

Освідчення в коханні - це ще не сама любов. Адже Данияр і Джамиля теж зрозуміли, що люблять один одного, без багатослівних пояснень. В «Топольці в червоній косинці» Асель серед коліс десятка інших автомашин довідається сліди вантажівки Ильяса. Тут Айтматов фольклорну деталь використовував дуже до місця й творчо. У цьому краї, де відбувається дія повести, дівчині, тим більше за два дні до весілля, серед біла дня не вий- ти на дорогу, щоб чекати нелюбимої людини. Ильяса й Асель на дорогу привела любов, і тут слова зайві, тому що вчинки їх психологічно виправдані. І все-таки в повісті відчувається якийсь поспіх автора, прагнення скоріше з'єднати закоханих, йому скоріше треба перейти на щось більше важливе

И от уже Ильяс говорить: «Жили ми дружно, любили один одного, а потім трапилася в мене лихо». І далі - виробничий конфлікт і в остаточному підсумку руйнування сім'ї. Чому? Тому що Ильяс «не туди повернув коня життя». Так, Ильяс людина гарячий і суперечливий, але читач вірить у те, що він не опуститься, знайде в собі сили перебороти сум'яття в душі й знайде щастя

Для того щоб переконатися в цьому логічному перетворенні Ильяса, читачам досить згадати внутрішній монолог цього вже досить побитого судьбою парубка, коли він у другий раз бачить білих лебедів над Іссик-Кулем: «Іссик-Куль, Іссик-Куль - пісня моя неспівана! ...навіщо я згадав той день, коли на цьому місці, над самою водою, ми зупинилися разом з Асель?» Ч. Айтматов не змінює своїй манері: щоб довести глибину переживань Ильяса й широту його душі, він знову залишає його наодинці з озером. Цією повістю чудовий письменник довів собі й іншим, що для будь-якого сюжету, будь-якої теми він знаходить самобутнє айтматовское рішення