Мета: Ознайомити школярів з життям і творчістю видатного гумориста (найцікавішими відомостями про митця); повторити відомості з теорії літератури (гумор, сатира, антитеза, іронія); проаналізувати ідейно-художній зміст поезії «Патріоти»; розвивати вміння описувати гумористичні ситуації, висловлювати власні міркування про способи вияву патріотичних почуттів; формувати кругозір, світогляд школярів; виховувати почуття пошани, поваги до творчості В. Самійленка, зневажливе ставлення до лицемірства, пристосуванства людини.

Тип уроку: Засвоювання нових знань.

Обладнання: Портрет В. Самійленка, бібліотечка його творів, дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями

• Яке значення приділяється сміху в житті людини? Чому іноді сміх веселить вас, а іноді ображає?

• Чим відрізняється гумор від сатири?

• Назвіть письменників-гумористів. Які риси характеру людини вони возвеличують у своїх творах і, навпаки, засуджують, критикують?

• Чи варто мати почуття гумору? Відповідь вмотивуйте?

• Які підстави добирає людина, щоб сміятися?

• Чому вважають, що сміх — це здоров'я?

• Чи часто ви посміхаєтесь? Який у вас сміх? Як його сприймають оточуючі?


III. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

IV. Сприйняття і засвоєння навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

«Гумор — це бачення, сприймання і відтворення явищ навколишньої дійсності в життєрадісно-комічному тоні; художні твори з настановою на зображення смішного. Об'єкт гумору не заперечується повністю, висміюються тільки деякі його риси, здебільшого в доброзичливій жартівливій формі, на відміну від сатири, в який переважає гнівний викривальний сміх. Справедливо сказано, що гумор — невідлучна прикмета кожного таланту»,— так уважав І. Франко. О. Вишня у своєму щоденнику зазначав: «Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки тоді ти маєш право сміятися. І тоді людина разом с тобою буде сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків». І дійсно, сміятися треба вміти так, щоб не образити, не поранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабніші речі. Творча натура будь-якого гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. Завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров'я!

Одним із таких письменників, з творчістю якого ви сьогодні познайомитись, є В. Самійленко.

2. Життя і творчість В. Самійленка (матеріал для вчителя)

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ САМІЙЛЕНКО

(22 січня 1864 — 12 серпня 1925 року) Мати В. Самійленка, Олександра Кіндратівна, належала до дворових кріпаків. У шістнадцять років її віддали на службу до панів Лесе-вичів. Юна красуня сподобалася поміщикові, який мав п'ять тисяч десятин землі, любив танці, музику, бенкети. Пан зумів прихилити серце дівчини, а потім її відправив до батьків. Так у Великих Сорочинцях на Полтавщині народився Володимир Іванович Самійленко. Кажуть, що він не успадкував від свого батька нічого, хіба що любов до музики. Пізніше Олександра Кіндратівна служила управителькою в маєтку поміщика Трохимовського.

«З дитинства,— згадував письменник,— в дідовій хаті між своїми кревними жив оточений українською стихією, слухав бабусині казки «Про трьох братів Кіндратів» та інші, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокидько, козак, дід якого чумакував, і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою...»


У Трохимовського була багата бібліотека, і хлопчик із задоволенням знайомився тут з творами Руссо, Вольтера та інших французьких класиків.

Після смерті поміщика Олександра Кіндратівна одержала у спадок від нього тридцять десятин землі, чималу суму грошей і пенсію на виховання сина. Це дозволило влаштувати хлопчика на навчання в Полтавську гімназію.

Вчився Володя старанно. Тут вперше починає він писати поезії, складати гумористичні вірші. Далі продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Заняття за спеціальністю В. Самійленко не знайшов, тому змушений був працювати на Київському телеграфі. Потім були пошуки роботи, а також пов'язані з ними часті зміни місця проживання (Чернігів, Катеринодар, Миргород, знову Чернігів, Київ)

За характером Володимир Іванович був людиною флегматичною, часом трохи незібраною, але надзвичайно добродушною. «Безодня» — так називав він усяке місце, де складав якісь речі, папери, бо там, як правило, панувало безладдя, а щось потрібне важко було знайти. Таких «безодень» у письменника було кілька. Перша — редакційна шафа в управі, де лежали різні журнали книжки, куски булки, шматки ковбаси, яка почала цвісти. Друга «безодня» — домашня етажерка, де панував нічим не кращий порядок. Були ще дві кишенькових «безодні»: в піджаку і в пальті, де зберігалося багато зайвих речей. Кажуть, що Володимир Іванович міг годинами розшукувати потрібний папірець, прижартовуючи при цьому. А дотепи були такі влучні, що ніхто навіть не думав ображатися на поета.

Щоб уникати зайвих неприємностей, Борис Грінченко, який працював разом із Самійленком у Чернігівській управі, поступав таким чином: віддаючи колезі якийсь офіційний папір, обов'язково залишав собі його копію, щоб не загубився. Це давало можливість тримати в порядку документи і рятувати свого приятеля від службових неприємностей.

Перші вірші В. Самійленка з'явилися у львівському журналі «Зоря» (1886). Часто свої твори він друкував під псевдонімом «Сивенький». Письменник і справді був сивенький: сивенький був його пишний чуб (поет дуже рано посивів), сивуватим видавалося безкровне обличчя, сиве вбрання, майже завжди притрушене сивим попелом, сиві від пороху чоботи.

Перебуваючи в Києві, Володимир Іванович активним автором в гумористично-сатиричному журналі «Шершень». Його часто переслідували злидні та матеріальні нестатки. Ось яким бачила письменника в ті часи Марія Грінченко: «Вигляд мав вельми нужденний, убрання на ньому було старе, а на голові знову шапка-бирка з діркою. Жив він тоді в Михайлівському монастирі», в) Самійленко тривалий час


Перебував в еміграції і тільки у травні 1924 року повернувся на Україну. Смерть доньок, поневіряння за кордоном, матеріальні злигодні остаточно підірвали і до того кволе здоров'я письменника. Давала про себе знати і саркома. Відчуваючи, що життя наближається до кінця, Володимиру Івановичу дуже захотілося побути на Батьківщині. Тому рідні відвезли його на літо в Буданівку поблизу Боярки. Кажуть, що в цей час письменник мріяв про те, що «як одержить пенсію, то доручить своєму родичеві купити йому хату в рідних Сорочинцях над річкою і там доживатиме вік».

Помер В. Самійленко в Боярці. Селяни поховали поета на своєму цвинтарі за козацьким звичаєм: з козацьким поясом попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом з берези.

За життя Володимира Самійленка вийшло дві його збірки — «З поезії В. Самійленка» (1890) та «Україні» (1906). Перу Письменника належить кілька комедій та гуморесок, а також драма «Чураївка». Відомий він і як перекладач на українську мову кращих творів російської та світової літератури.

Самійленко прожив життя як послідовний гуманіст, як безмежно відданий своєму народові син, який не позміняв золото своєї душі на «п'ятаки мідних правд» і збагатив скарбницю української літератури тривкими художніми цінностями; його творчий досвід став у пригоді багатьом письменникам пізнішого часу.

3. Теорія літератури

Гумор (англ. Нитоиг — Настрій, удача, натура, від лат. Нитог — Волога, рідина) — доброзичливий сміх, спрямований на викриття певних вад людського характеру чи недоладності в житті людей, у їх поведінці; спосіб зображення комічного.

Сатира (лат. Шіїга, Від Шіига — Суміш, усяка всячина) — вид художньої літератури у прозі чи віршах, де зображення здійснюється через різке осміювання, критику всього негативного. Об'єкт висміювання часто малюється в перебільшеному смішному чи комічному вигляді. У вузькому значенні — вірші з таким змістом.

Антитеза (гр. АпШНет — Протиставлення) — стилістична фігура протиставлення явищ, предметів, характерів, посилює змістовне й емоційне звучання твору. Використовується і віршах прислів'ях та приказках, у назвах книг і творів.

Іронія (гр. еігопеіа — Удавання, лукавство) — троп: приховане кепкування, глузування. Також уживання слова в оберненому, протилежному значенні. Наприклад, із серйозним виглядом удавано стверджують протилежне тому, що думають у дійсності про якесь явище чи людину. Іронія може бути доброзичливою, сумною, злою, дошкульною, гнівною. Дошкульна, гнівна іронія близька до сарказму.


4. Робота з поезією В. Самійленка «Патріоти» (1889)

4.1. Виразне читання твору.

4.2. Історія написання поезії.