« Шляхи-Роздоріжжя» - мабуть, самий соціально гострий роман Ф. А. Абрамова. Працюючи над романом, письменник ставив і розгадував ті болючі питання життя села, країни й народу, які не вирішені ще й сьогодні. Чому панує вбогість і безгосподарність? Чому й через шість років після війни із села «вигрібали все до зернятка»? Чому селянин, що добуває хліб, що годує країну, сам залишається без хліба й молока? Хто справжній хазяїн у країні?

Народ і влада. Партія й народ. Економіка. Політика. Людина. Методи господарювання й методи керівництва. Совість, борг, відповідальність, самосвідомість і фанатизм, демагогія, пристосовництво, цинізм. Трагедія народу, країни, особистості. От коло пекучих і найважливіших проблем, поставлених у романі. Звичайно, не все сказано у весь голос

Запис 31 серпня 1970 року виражає, мабуть, саму суть позиції Ф. А. Абрамова. «У Солженицина рядовий людина тільки жертва існуючого режиму. А насправді він і опора його. У цьому вся складність. Саме тільки висвітлення нашої людини із цих двох сторін дозволить художникові уникнути однобічності в зображенні життя». Ця проблема - народ як жертва і як опора існуючої несправедливості - одна з найважливіших у романі й прозі письменника протягом багатьох років. Письменник не раз відзначав: «Мій улюблений герой - герой довгий, герой, здатний пожертвувати собою заради ближнього». Наполегливіше всього думка Ф. А. Абрамова билася над характерами Подрезова й Зарудного. Він прагнув прояснити зміст їхніх зіткнень і споровши, їхніх поглядів на життя, на людей, методи роботи. Конфлікт Подрезова й Зарудного у свідомості Ф. А. Абрамова виходив далеко за межі тимчасових рамок роману. Їхній конфлікт - це, по суті, конфлікт усього післявоєнного часу аж до наших днів. На обмеженому матеріалі Ф. А. Абрамов не міг розкрити всю глибину й масштаб протиріч у методах і способах керівництва й ведення господарства. Він зумів лише поставити проблеми, які вимагали невідкладного обговорення й рішення

У зіткненні Подрезова й Зарудного, а також у суперечках Подрезова, Лукашина й Анфіси звучать найважливіші теми, що становлять суть роману, його глибинний нерв

Суперечка йде про способи ведення господарства, про відношення до народу й людини, про вичерпаність народного ентузіазму, про причини тяжкого становища в країні, про війну і її наслідки, про згубність вольового керівництва, штурмівщини, «виконанні плану за всяку ціну», бездумного виконання наказів зверху, про трагедію сліпого фанатизму й трагедії низових і районних керівників, їхній силі й слабості

Підрізів - фігура безсумнівно трагічна. На відміну від бюрократичного прошарку, Підрізів не втратив кореневого зв'язку з народом, не користувався привілеями, жив так само аскетично, як трудовий люд. Він був переконаним і безкорисливим виконавцем волі партії й держави

Не провина, а лихо його - у сліпій вірі в правоту верхів, у сліпій вірі в Сталіна. А звідси - деякий догматизм мислення, беззаперечне підпорядкування вказівкам зверху. Але в межах району й області він був сміливий, ініціативний і навіть іноді критичний. У чорновому начерку письменник підкреслює сміливість, але й обмеженість Подрезова в порівнянні із Зарудним. Він - Підрізів - теж хазяїн. Але розмовляти запросто з Москвою - ні, це йому й у голову не приходило. В області - так, в області може підняти шум, з першим секретарем посперечатися, але далі - ні, далі... Так він просто й уявити собі не міг, що до Москви можна за чимсь звертатися

Трагізм і сила особистості Подрезова проявляються в кульмінаційній сцені «суду»-наради, у прозрінні героя, у переосмисленні життя. «Усвідомлення себе людиною» - от головний мотив прозріння Подрезова. «Підрізів усвідомлює, що він просто людина, незалежно від того, чи секретар він. І він уперше зрозумів, що він щось значить» а не пост. А раніше йшов на ризик як секретар райкому. Партія вимагала, партійний борг. Усвідомлення себе як особистості».

У цьому ж ключі повинен був виступати на захист Подрезова Зарудний, оцінюючи його людські якості. «Він не жандарм, як ми думали. А людина. Кинув путівку. Приїхав, Ні, я не підніму руку на Подрезова. Треба по-новому працювати. Ми поважали пост, а не людини. А треба навпаки».

На прикладі Подрезова Ф. А. Абрамов зачіпав одну із серйозних проблем нашого буття: людина й пост, людина й займана посада, людина й влада. Чи завжди людина залишається самим собою, займаючи високий пост?

Зіткнення Подрезова й Зарудного по господарських питаннях пов'язані із проблемою людяності. На відміну від Подрезова, що усе ще готовий виконувати план за всяку ціну, Зарудний вимагає уваги до людей, створення нормальних життєвих умов. У глибині душі Підрізів навіть погоджується з ним. Але отут виникає психологічний конфлікт. «Не керувати ім. Треба йти на приводу, а до цього Підрізів не звичний. З корінників - у підпряжні. А отут виходило так. Визнати правоту Зарудного - визнати свою поразку... відмовитися від всіх звичних методів роботи. Виходить, починати жити заново. А зможе?» На жаль, ця соціально-психологічна проблема взаємин керівників різного рангу й рівня, необхідність перегляду застарілих норм поводження ледь намічена в романі. Але важливість її для доль країни передчував письменник

Сам Абрамов не раз у пресі й на читацьких конференціях говорив про проблематику роману, про прототипи, про окремих персонажів. «Мене найбільше хвилюють філософський^-філософські-морально-філософські проблеми, глибинні соціальні процеси, життєві колізії, у яких зіштовхуються носії різних моральних початків». Але й в одній людині нерідко протиборствують різні початки: борг і совість, закон і людяність, інтереси державні й особисті. Письменник застерігав від однозначного» однобічного розуміння таких складних фігур, як Підрізів, Ганичев, Егорша. Він підкреслював, що вони - породження часу, складна, суперечливого, всю несправедливість і жорстокість якого ми осягаємо тільки сьогодні.

Не раз визначав Ф. А. Абрамов головний зміст своєї творчості. «Головна й, може бути, єдина моя ціль як письменника - збільшити добро на землі». Із властивою вимогливістю до себе Абрамов сам помітив: всієї правди мені сказати не вдалося. Але хто сказав всю правду? До збагнення її ми ледь підходимо сьогодні, дотепер не можемо вирішити питання про землю, про власність, про волю й демократію, про причини наших лих. Якою же мужністю треба було володіти тоді, двадцять, тридцять років тому, коли в ході були ідеї про нашім самому передовому, кращому у світі суспільстві й людині. Тоді Федір Олександрович Абрамов ударив у дзвін правди, початків будити нашу самосвідомість