У вивченні традицій «Записок мисливця» у російській літературі чимало зроблене Г. А. Бялим, Г. Б. Курляндской, Л. Н. Назаровой, С. М. Петровим і багатьма іншими радянськими літературознавцями. Однак і по цю пору літературна «родовід» «Записок» розглядається найчастіше лише в одній зі своїх галузей, що стосується романів і оповідань із народного побуту. У цьому ряді згадуються Григорович із його «Переселенцями», Микола Успенський з народними оповіданнями, Левітів з його «Степовими нарисами», Решетников, Станюкович, ертель, Засодимский. Далі традицію ведуть до Чехова, Короленко, від них до Горького з його циклом «По Русі», до Буніна й Куприну. Цей родовід «галузь» «Записок...» досліджена зараз досить докладно.

В 18Г>0— 00-х рр. дійсно виникає стійка традиція літератури про селянство, породжена в полеміці з «Записками мисливця». Чернишевський побачить у народних оповіданнях белетристів-шестидесятників «початок зміни» і навіть протиставить тверезий реалізм Миколи Успенський мистецтву Тургенєва. На відміну від автора «Записок мисливця» Н. Успенський зосередить своя увага на драматичних сторонах народного життя. Художній досвід Тургенєва він полемічно використовує в циклі своїх народних оповідань. Картини життя селянства й тут перемежовуються нарисовими замальовками з побуту духівництва («Крестини», «Ніч під святий день»), провінційного чиновництва («Порося»), сільської буржуазії («Гарне життя»), місцевої інтелігенції («Сільська аптека»), провінційного дворянства («Сільська газета», «Вечір»), різночинців («Брусилов»). Слідом за Тургенєвим Н. Успенський зовні дотримує широкого охоплення буття й начебто виводить народне життя до життя загальнонаціональної, всеросійської. Але цикл Успенського вловлює не становлення й зміцнення, а розкладання й розпад епічної ситуації. Внутрішні зв'язки між різними історіями, різними героями тримаються в нього на законах взаимообособления.

Нарис «На постоялому дворі» - художній прообраз його книги. У Тургенєва в «Записках мисливця» постоялий двір - символ взаємної серцевої товариськості між різними по положенню й стану людьми («Повітовий лікар», «Петро Петрович Каратаев»), У Н. Успенського на постоялому дворі сходяться «сторонні» до всьому й всім навколо люди. Кожний для себе й у собі самому: двірник все повторює про скоромну їжу, гімназист - про те, чому його вчать у гімназії, а міщанин - про зруб, що хоче продати двірникові. У нарисі «Баба» з вуст бідної селянки звучить моторошнувате оповідання, встають безвідрадні картини ідіотизму сільського життя. Але монолог обривається на півслові, залишаючись без продовження: заснув купець, єдиний слухач і співрозмовник. Пафос нарисів Н. Успенського, які багато в чому передбачають стиль чеховських діалогів поза партнером, у роз'єднаності людей, духовній самітності людини, взаємній жорстокості членів однієї сім'ї, сусідів, товаришів по службі. «Цей мотив проходить через ряд оповідань і повістей Н. Успенського й знаходить вираження не тільки в їхніх сюжетах, але й у самій їхній побудові. Суспільство, у якому немає справжніх зв'язків... дає письменникові уривчасті, як би випадкові епізоди, а не розгорнуті епічні сюжети»1.

Послідовники Тургенєва в жанрі народного оповідання, нарису або роману нерідко втрачають відчуття органічної єдності національного життя. Замикаючись у селянській тематиці, Левітів, наприклад, мимоволі обмежує й свої художні обрії межами сільської садиби. Картина народного життя значно виграє в нього в частковостях, деталях, подробицях. Він більш зосереджено й заглиблено, чим Тургенєв, віддається її аналізу

Але зате подробиці й деталі часто спотворюють пропорції цілого, за ними губиться відчуття повноти й гармонії життя нації. Відому однобічність у зображенні народного миру в письменників демократів не міг не відчути вже Доб-Ролюбов. Про цьому жо писали й Силтиков-Щедрін, і Достоєвський, і Толстой. Деяка селянська «спеціалізація» белетристам-шестндсчятппкам обійшлися дорого. Багатьох з них до кінця 1860-х рр. вона прицілу до творчої кризи