При всьому розходженні характерів між Тхором і Калиничем існує зворушливий дружній зв'язок. Протилежності в народному світі не конфликтуют, не вступають у непримиренні антагонізми, вони «знімаються», образуя гармонійну єдність навіть при різкої несхожості типів. Скептик Тхір визнає здатність Калинича заговорювати «кров, переляк, сказ», «Тхір при мені попросив його ввести в стайню новокупленого коня, і Калинич із добросовестною важливістю виконав прохання старого скептика» (З, IV, 15). Зближає героїв і загальна любов до пісні. Здавалося б, важко знайти натури більше протилежні, чим у старого манірного дворецького Туману й у жалюгідного, безмовного Степушки, але Тургенєв показує негласну єдність між ними й навіть стриманою турботою Туману про свого невдачливого друга. Тургенєв постійно звертає увагу читача на те, що ці герої сходяться в якісь «хорові» єдності

Особливу роль у відчутті єдності національних стихій грають у книзі два оповідання'-«Смерть» і «Співаки». У них російський характер перевіряється двома корінними ситуаціями буття- мистецтвом і смертю. І от виявляється, що мистецтво будить у героях книги загальні,-в унісон один з одним звучні почуття. Спів Якова Турка- це символ демократичної єдності, що народжується в напруженому поетичному переживанні життя: «Потроху разгорячаясь і розширюючись, полилася тужлива пісня. «Не одна в поле доріженька пролягала»,- співав він, і всім нам солодко ставало-і моторошно... Російська, правдива, гаряча душа звучала й дихала в ньому й так і вистачала вас за серце, вистачала прямо за його російські струни. Пісня росла, розливалася.'Яковом, видимо, опановувало захват: він уже не боявся, він віддавався весь своєму щастю; голос його не тріпотів більше - він тремтів, але тієї ледь помітним внутрішнім тремтінням страстіі, що стрілою встромлюється в душу слухача, і безупинно крепчал, твердів, і розширювався... Він співав, зовсім забувши й свого суперника, і всіх нас, але, видимо, що піднімається, як бадьорий плавець хвилями, нашим мовчазним, жагучим участьем. Він співав, і від кожного звуку його голосу віяло чимсь рідним і неозоро широким, немов знайома степ розкривався перед вами, ідучи в нескінченну далечінь» (З, IV, 241).

В оповіданні «Співаки» поетизується не тільки спів Якова або рядчика самих по собі, але й той духовний зв'язок, що цей спів будить у дуже різні по положенню й походженню героях оповідання. У дворянина-мисливця «закипали на серце й піднімалися до очей сльози», але й «дружина целовальника плакала, припавши грудьми до вікна», і «сірий мужичок тихенько схлипував у куточку, з гірким шепотом погойдуючи головою». А по залізній особі Дикого пана, «з-під зовсім, що насунулися брів, повільно прокотилася важка сльоза». Спів Якова, російське в таємній глибині своєї, знімає всякий момент суперництва, усякий відтінок «змагання» у світі «Притинного кабачка». Суперник Якова, рядчик, сам визнає себе переможеним: «Ти... твоя... ти виграв».

Звичайно зміст оповідання «Співаки» бачать у поетизації Тургенєвим талановитих народних самородків. Але первісне тургеневское назва цього оповідання не випадково орієнтувало читача на інше - «Притинний кабачок». Поетизується не тільки талановитість особи, але й талановитість маси. Адже спів Якова піднімається, росте й міцніє на тій зустрічній хвилі співчуття, співпереживання, що пробуджується в його слухачах. Ця зустрічна хвиля виносить до широких узагальнень про суть національних, демократичних початків у російському характері й все оповідання «Співаки», поява якого підготовлене попередніми оповіданнями «Записок...». Я згадав у цьому зв'язку «Тхора й Калинича». Але згадаємо також фінал «Малинової води»: «Ми знову примовкли. На іншому березі хтось затяг пісню, так таку сумовиту... Пригорюнился мій бедний Улас...» (З, IV, 42). І тут - ситуація «Пєвцов» у мініатюрі! Випадково зійшлися в ключа Малинова вода дуже різні, зовсім не знайомі один з одним люди: проїзний мисливець-дворянин, перехожий Улас, випадкові рибалки на Исте Сте-Гармата й Туман. Пролунали в розмовах між ними історії їхніх життів разом з історіями життя тих людей, які мали до них яке-небудь відношення... У кожного з героїв була своя дорога й своя доля. Але от у фіналі оповідання ці різні люди охоплені загальним переживанням, а на іншому березі голос якогось незнайомого співака відгукується на почуття, що зріднило всіх героїв, російської незахищеності й бесприютности. І вже не просто «пригорюнился Улас», сказано проїзним мисливцем інше: «Пригорюнился мій бедний Улас»; доля Уласа стала тепер як би і його власною долею

При уважному читанні книги можна помітити, як по ходу зміни одного оповідання іншим і третім з необхідністю готується поява четвертого. Більшу роль у такій композиції-підготовці (у такому духовному передбаченні одного оповідання іншим) грає лейтмотивная ситуація. Не тільки в «Хорі й Калиниче», «Малиновій воді», але й далі з оповідання в оповідання з невеликими паузами кочує по «Записках...» одноманітний, тягучий наспів. В «Льгове» після хвилювань і пригод мисливці розташувалися на березі ставка. «Сонце сідало; широкими багряними смугами розбігалися його останні промені; золоті хмаринки розстелялися по небу усе дрібніше й дрібніше, немов вимита, розчесана хвиля... На селі лунали пісні» (З, IV, 91). І далі, в «Касяні з Гарної Мечі», унило лунає «серед порожніх полів... переливчастий, одноманітний, безнадійно-скорботний наспів» (З, IV, 115). Росія в книзі Тургенєва песенна не тільки в голосах своїх співаків-самородків начебто Якова Турка, вона співуча в самих глибинах своїх