Мета: розширити знання учнів про П. Ключину — поета

Й людину, довести сучасне звучання його поезій; розвивати ораторські здібності учнів; виховувати естетичне сприйняття художнього слова; викликати бажання більше дізнаватися про видатних людей рідного краю.

Тип уроку: семінар — рольова гра.

Обладнання: виставка 11 збірок П. Ключини, бібліографічна пам’ятка «Павло Ключина. До 50-річчя з дня на­родження»; фотографії з архіву сім’ї сина поета — Едуарда Ключника, газетні замітки і статті про П. Ключину; аудіозаписи класичної музики. На урок запрошено сина Павла Ключини — Едуарда Павло­вича Ключника.

ХІД УРОКУ

І. МотиваціяНавчання

На фоні класичної музики звучить «Балада про Ромен» П. Ключини.

ОЙ ПО ГОРІ РОМЕН ЦВІТЕ … (З пісні)

Ромен, Ромен!.. Крізь сивий дим віків

Я бачу щит і меч твій над Сулою.

І дико скаче половецький кінь,

Мов чорний змій, густою ковилою.

В степу орда, не злічиш скакунів.

На землю градом падають копита.

І вже трава притоптана, прибита,

Мов небо в неї кинуло свій гнів.

Це хан Баняк виходить на Сулу.

Двигтить земля, гуде земля, як бубон…

Дружина й чернь роменська — на валу.

«За землю руську!» — дзвінко кличуть труби.


Стає Ромен

До бойових знамен…

Насунула Батиєва орда.

За тьмою тьма — стемніло поле чисте.

Нависла ніч, не ніч — лиха біда:

Ординська галич полонила місто.

Не стало веж і бойових знамен.

По місту слався дим гіркий, як трута.

І по горі не цвів тоді ромен,

Не зеленіла під горою рута.

Невільниці тулились на луці

(І де та смерть з косою за плечима?),

На них дивились ханові стрільці

Голодними розкосими очима.

Ромен, Ромен!

Ні замку, ні знамен…

Та він піднявся знов,—

Мов вийшли із ріки,—

Піднявся з попелу, з руїни

Після бою …

Стояла Русь — і він стояв віки,

Зелений красень над Сулою.

Запитання

• Які проблеми порушені в баладі? Хто її автор?

• Над чим твір примусив задуматися?

• Що можна сказати про людину, яка написала таку глибоко патріотичну баладу?

Іі. ОголошенняТемиЙМетиУроку

Слово вчителя

Павло Ключина — видатний байкар і високоталановитий український лірик. Його ім’я добре знане в Україні й поза нею. По смерті поета залишилася значна спадщина, але, на превели­кий жаль, опублікована лише незначна її частина.

Про життєве й поетичне кредо П. Ключини можна сказати словами його віршів:

Хай гуде надворі осінь чи зима,

А в моєму серці холоду нема.

Я людському серцю, як своєму рад…

Я люблю вас, люди! Я ваш друг і брат.

(«Хай скриплять морози»)

Я не шукаю красних слів, Бо знаю: в правді вся краса.

(«Пиши,— казав мій друг,— пиши»)


Наше завдання — ближче познайомитися з П. Ключиною — людиною і поетом, знайти свою відповідь на запитання: Чи по сучасному звучить поезія П. Ключини?

Урок проведемо у формі семінару. Кожен з вас працював у групі, яка одержала конкретне завдання.

На семінар запрошені син Павла Юхимовича Ключини — Едуард Павлович Ключник. Також присутні «біографи», «бі­бліографи», «архіваріуси», літературознавці, критики, артисти-декламатори.

Тож розпочинаємо роботу семінару.

Ііі. ВиступБіографів

Павло Юхимович Ключина народився 8 вересня 1914 року в селі Великий Самбір Чернігівської губернії Конотопського по­віту. Він був дев’ятою дитиною в сім’ї.

У центрі нашого дослідження життєвий шлях Павла Ключини, адже без цього неможливо проаналізувати його творчість.

Село початку ХХ століття, як і вся держава, переживало тра­гічні події: світова війна, революція, громадянська війна. Про цей період сам П. Ключина писав: «Через три роки після мого наро­дження сталося те, що говорила над моєю колискою мати: цар випав із свого трону. Не стало царя — мені байдуже. І за вухом не засвербіло. Як там люди живуть без нього — то діло не мого ро­зуму. Того ж року серед зими помер батько… Підростав, спинався на ноги, здивованими очима дивився на незрозумілий мені світ.

З навчанням я запізнився трохи. Дві зайві зими просидів на печі. Бо не було ні чобіт, ні теплого піджака. У третій клас прийшов переростком … Таких, як я, було півкласу».

У школі зародився потяг до книги, який став основою всього життя. Читав усе, що потрапляло під руку.

Пізніше захоплювався творами Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, своїх сучасників — П. Тичини, В. Сосюри, М. Се-менка, О. Олеся. Зачитувався «Чорною радою» П. Куліша, тво­рами Д. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, «Історією України» М. Аркаса.

Пізніше, за свідченням рідних, коли бували «тайні вечори спо­гадів», як їх називали в сім’ї, міг годинами читати улюблені твори.

У 20-х роках особливо захоплювався тим, що стосувалося України, її минулого й сучасного. Хотілося іти в ногу з часом.

П. Ключина разом з кількома друзями спробував провести в селі «українізацію»: хотіли виконати пофарбований дубовий стовп, що зберігся, мабуть, ще з часів Катерини II, на якому


Було написано: «Великий Самбург. Крестьянских дворов… Па-хотной земли …десятин». Спроба зазнала невдачі, але мала про­довження.

Десь у 35-му, коли вже вчителював у рідному селі (по закін­ченні школи (1931 рік) був направлений на короткотермінові вчительські курси й кілька років працював у сусідній Соснові), викликали до сільської ради, де вже знаходився П. Нечипоренко (старший друг) з декількома юнаками і якісь військові. Час був тривожний: згортання українізації, початок репресій, голод, зни­кали люди, похитнулася віра у світле, добре, у душі поселявся страх і ненависть. І ось, можливо, їхня черга.

З бібліотек вилучали деякі газети, книги, з деяких виривали аркуші. Їх як активних читачів розпитували незрозуміло про що кілька днів. Усім заборонили виїзд із села, згадавши «укра­їнізацію».

Через деякий час улаштувався на роботу в селі Юрівка в су­сідньому районі. У школі викладав географію, історію, україн­ську мову й літературу.

Коли почалася війна, добровільно пішов на фронт. Чого на­дивився, що пережив, не розповідав. Був поранений у 1943 році. Після госпіталю повернувся додому. Відразу ж пішов до школи. Почав друкувати свої твори в періодичній пресі. Але час був та­кий, що ім’я Сталін не сходило зі шпальт. Тому також славив партію, Сталіна, народ. А душу тягло до лірики. Усе частіше в центральних часописах з’являються ліричні вірші з підписом П. Ключник або П. Чарський.

Закінчення війни й перемога нічого не змінили в моральному обличчі суспільства. Усе ті ж ідейні догми, свавілля керівної сили, провокації. Та ще Соловки, Сибір. Доводилося виживати.

Майже тридцять років П. Ключина трудився на педагогічній та літературній ниві одночасно, був активним у громадському житті.

З 1965 по 1969 рік працював власним кореспондентом газети «Ленінська правда». А з 1969 року — старший науковий співро­бітник Роменського краєзнавчого музею. Він дослідив багато ма­ловідомих сторінок з історії нашого міста.

Помер Павло Ключина після тяжкої тривалої хвороби 2 червня 1972 року в місті Ромни, де й похований.

Слово вчителя

До слова запрошуються архіваріуси. Вони отримали завдання звернутися до родини Ключників і одержати відомості про П. Клю­чину із сімейного архіву.


IV.ВиступАрхіваріусів

Родина Ключників люб’язно надала нам фотографії Павла Юхимовича Ключини.

Учні показують фотографії і коментують.

Ще був наданий незвичайний примірник збірки П. Ключини «Завзяті рогачі». У чому її унікальність?

Цю збірку надіслали автору хворі обласної лікарні. Вони чи­тали байки, від душі сміялися й це допомагало їм видужати. Вони були дуже вдячні Павлові Юхимовичу. Про свої вра­ження від книжечки і її значення хворі написали на сторінках цієї збірки, підписалися й надіслали поетові. Це був грудень 1968 року.

V. ВиступБібліографів

Ключина (справжнє прізвище — Ключник ) Павло Юхимо­вич, видатний український байкар і талановитий лірик, автор збірок «Байки» — 1955, «Кропива» — 1957, «Лев, Осел та За­єць» — 1959, «Нові байки» — 1960, «Пшениця і кукіль» —1961, «Солов’ї та жаби» — 1964, «Муха на пасіці» — 1965, «Ведмідь гне дуги» — 1967, «Свиня в саду» — 1968, «Завзяті рогачі» — 1968, переспівів вірменських байок за дев’ять останніх століть «Сила землі» — 1971.

Його твори постійно друкуються в альманасі літераторів Сум­щини «Слобожанщина».

Добірки статей містяться в міськрайонній газеті «Вісті Ро-менщини», колишній — «Комуністичним шляхом», обласних газетах; міськрайонній газеті «Сільські горизонти» (місто Коно­топ), колишній — «Радянський прапор». До 50-річчя з дня на­родження поета вийшла друком бібліографічна пам’ятка «Павло Юхимович Ключина».

VI. ДоповідьЛітературознавців

Байкарська спадщина