Фактично спровокований Ганною Сергіївною на пояснення, Базарів з усією прямотою й різкістю говорить їй про свою любов («...я люблю вас, нерозумно, безумно... От чого ви домоглися»)". Але зніжену аристократку Одинцову, що звикла керуватися розумом, а не почуттям, лякає щирий порив Базарова. Тургенєв зауважує, що від базаровской страсті, «сильної й важкої», «схожої на злість», Одинцовій «стало страшно». Ганна Сергіївна поспішає зупинити героя: «Ви мене не зрозуміли,- прошептала вона із квапливим переляком».

Уже в тім, що Тургенєв змусив свого героя потерпіти фіаско в любові, є намір письменника розвінчати Базарова, як це він робив, наприклад, стосовно героя повести «Ася». Але тенденційність письменника в розвитку сюжетної інтриги роману ще сильніше виявиться пізніше, коли Тургенєв розкриє наслідки невдалої любові Базарова. Потерпіти поразка в любові може будь-яка людина. Ніхто від такої поразки не застрахований. Розходження характерів позначається відносно різних людей до їхнього горя, що осягло. Тут перевіряються й воля, і витримка, і стійкість людини

Як же повівся вольового й сильний Базарів після того, як Одинцова відкинула його любов? Скажемо прямо, герой спасував перед життєвою невдачею, або, виражаючись його власним словом, «рассиропился».

З XVIII глави Базарів помітно еволюціонує убік скептицизму й песимізму. Потрапивши у владу романтики, що він уважав раніше нісенітницею, Базарів починає поступатися багатьма своїми переконаннями й поглядами

Цілком природно, що спочатку (XIX глава) герой не хоче сам собі зізнатися у своїй поразці. Тому він у розмові з Аркадієм як і раніше храбриться, жартує над своїм молодим приятелем, повчає його (коли Аркадій запитує, чи відпустить Липа Сергіївна Базарова додому, останній недбало відповідає: «Я в пін не наймався»); далі він вимовляє свою сповнену злості фразу про «олу-х;1х»-Ситникових, зізнається, що вони з Аркадієм обоє «дуже нерозумно поводилися», і навіть тішить себе примарною надією на рятування від тяжкого почуття: «...хто злиться на свій біль - той неодмінно неї побілить».

Але все це — інерція колишньої могутності героя. Любов пустила глибокі коріння в його серце. Не випадково в рукописі була така авторська фраза, що Тургенєв, знижуючи моральний вигляд Базарова, викреслив: «Йому було дуже важко: не одне самолюбство в ньому страждало; він, наскільки міг, полюбив Одинцову».

Автор, а слідом за ним і читач витлумачують пояснення Базарова з Одинцовій як значний, вирішальний етап його еволюції. Саме із цього моменту в Базарове починається процес якогось неухильного психологічного ковзання: з'являються нотки смутку й зневіри. Герой починає висловлювати песимістичні думки («Кожна людина на ниточці висить, безодня щохвилини під ним разверзнуться може»), засмучується (він всю ніч «не спав і не курив, і майже нічого не їв уже кілька днів. Сутінно й різко видавався його похудалий профіль з-під насуненого кашкета»); у ньому пропадає самовпевненість, виникає озлоблення, змішане з марним бажанням звільнитися від влади любові («...по-моєму- краще камені бити на бруківці, чим дозволити жінці заволодіти хоча б пучкою» (Глава XIX).

До базаровской іронії приєднується якась неспроможна гіркота («А нас із вами прибили... от воно що значить бути утвореними людьми», - говорить Базарів Аркадієві.). Після довгих роздумів і складної внутрішньої боротьби Базарів, як людина величезної сили волі, намагається перебороти в собі романтика, взяти себе в руки, знайти звичайний спокій. У відносинах з родителями він навіть начебто стає колишнім: злегка іронізує над старомодними звичками свого батька, над застарілими медичними системами, яких того дотримується

"Але як би Базарів не храбрився, йому не вдається стати таким, яким він був до зустрічі з Одинцовій. Рана нанесена глибока, і песимізм не залишає героя до кінця роману. Із всіх подальших колізій Базарів аж ніяк не виходить переможцем, як це було в перших чотирнадцятьох главах роману. В XXI главі Базарів уже висловлює песимістичні думки про даремність людської діяльності взагалі.

«Вузеньке містечко, що, я займаю, - говорить він Аркадієві під стогом сіна, - до того крихітно в порівнянні з іншим простором, де мене немає й де справи до мене немає; і частина часу, що мені вдасться прожити, так незначна перед вічністю, де мене не було й не буде... А в цьому атомі, у цій математичній крапці звертається, мозок працює, чогось хоче теж... Що за неподобство! Що за дрібниці!» Не можна не вловити в цієї, по вираженню П. В. Анненкова, «чудовій сцені» частку того скорботного пафосу, яким Тургенєв наповнить епілог роману (грішне, що бунтує серце мізерно перед вічністю, перед великим спокоєм «байдужої» природи).

Відчувши своє безсилля, «нудьгу так злість», Базарів називає себе «самоламаним», філософствує про любов і навіть заздрить своїм батькам, які «зайняті й не турбуються про власну незначність». Героєві спадають на думку різні смутні зіставлення, начебто порівняння себе з мурахою, що тішить напівмертву муху. Внутрішня травмированность приводить Базарова до того, що він навіть не зауважує, як у тому самому розмові з Аркадієм висловлює прямо протилежні думки: те затверджує, що «хочеться з людьми возитися, хоч лаяти їх, так возитися з ними», те раптом вимовляє свого знаменитого, сповненого скептицизму й егоїзму фразу про останнього мужика Пилипові або Сидорі, для якого він повинен зі шкіри лізти» і який йому «навіть спасибі не скаже».

Сильне озлоблення героя на всі й на всіх, що граничить із мізантропією («Який наклеп не зведи на людину, вона в сутності заслуговує у двадцять разів гірше того» - помітимо, що це вставлено на полях рукопису , сварка з Аркадієм, чи ледве що не дійшов до бійки, а також деяке знущання над родителями - все це треба розуміти як психологічний наслідок невдалої любові, тому що інших яких-небудь причин для такого поводження Базарова (наприклад, суспільних) Тургенєв не показується

Спроби Базарова зайнятися наукою («...він прийнявся за своїх жаб, за інфузорії, за хімічні склади й усе возився з ними» — XXII глава; «На нього знайшла лихоманка роботи» — XXIII глава) не позбавили всі, же його від меланхолійних думок. А отут ще виникають раптово взаємини Базарова з Фенечкой (ХХ глава), які знадобилися авторові як привід до дуелі з Павлом Петровичем (XXIV глава).

Хоча Базарів прекрасно розумів безглуздість цього лицарського двобою, що став смішним анахронізмом в 60-і роки, але, щоб не прослить боягузом, він змушений був у ньому брати участь. З обуренням і злістю Базарів думає й говорить про цю дуель: «Экую ми комедію відламали! Учені собаки так на задніх лабетах танцюють»; «...от що значить із феодалами пожити. Сам у феодали потрапиш і в лицарських турнірах брати участь будеш».