Мета: дати загальне уявлення про модерністські тенденції

В українській літературі наприкінці ХІХ — на по­чатку ХХ ст.; з’ясувати особливості літературного про­цесу на зламі двох віків; розвивати вміння знаходити необхідну інформацію в довідкових виданнях; спосте­режливість; формувати кругозір учнів; виховувати любов до художньої літератури, повагу до її творців; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: виставка книжок художньої, навчальної, довідкової літератури, портретної галереї українських пись­менників, про творчість яких ітиме мова.

Хід Урока

І. ОрганізаційнийМомент

Іі. АктуалізаціяОпорнихЗнань. БесідаЗаПитаннями

• Що вам відомо про особливості суспільного й національно-культурного життя в Україні кінця ХІХ ст.?

• Охарактеризуйте національну свідомість українців після ска­сування кріпацтва.

• Як співвідносяться поняття Стиль І Напрям?

• Що таке реалізм?

Ііі. ОголошенняТеми, МетиУроку

ІV. МотиваціяНавчальноїДіяльностіШколярів

Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з’являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше —


У XX ст. Таким чином, доба XIX ст. являє собою цілісний комп­лекс традицій і новаторства в літературному процесі.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст.— один із найцікавіших і най­складніших періодів не лише в мистецтві, а й у житті. Суспіль­ство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками постало завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві й віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

V. СприйняттяЙЗасвоєнняУчнями навчальногоМатеріалу. ЛекціяВчителя

1. Літературно-мистецьке життя кінця ХІХ — початку ХХ ст.

В історії української літератури кінець ХІХ — початок ХХ ст. вагомий важливими досягненнями у формуванні нового типу української людини. Процес цей звичайно був не однорідний, бо мав різні можливості на східних і західних землях. У Гали­чині початок нового руху слід шукати вже під кінець 70–80 рр., а на східноукраїнських землях — у 90 рр. ХІХ ст.

Молоде покоління українських письменників, розквіт твор­чості яких припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст., під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європей­ських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критич­ного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузь­кого просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизи­тися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стерео­типи і нормативи реалістичного побутописання.

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст.— явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується в той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літерату­рах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ — початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських пись­менників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письмен­ників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко


Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері.

Прозвучали заклики до оновлення й розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тема­тики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на проти­вагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не аб­страктні інтереси суспільства, у жертву яким приносилися осо­бисті пориви.

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з ре­альною дійсністю й водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали мораль­ного права забувати й про великі традиції.

Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національ­ній ідеї, вони разом із тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і пер­ших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі. Стиль, форма зображення в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. були вже іншими.

Поява нового покоління українських діячів, які вже не вага­лися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціаль­ної справедливості. Ці нові українці були переважно студентами. Особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназійному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної позиції. Першою організацією молодих свідомих українців було започатковано в 1891 році «Братство та-расівців», до складу якого входили І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. Вони опублікували «Декларацію віри молодих україн­ців», у якому проголошували намір стати істинно українською


Інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Першою ластівкою українського друкованого слова був без доз­волу влади виданий у 1905 p. часопис «Хлібороб» у Лубнах. Найдов­ше проіснували «Громадська Думка» (згодом перейменована на «Раду»), «Нова Громада», «Українська Хата» і«Світова зірниця»…

Важливими періодичними виданнями різних напрямів, що ви­ходили в Галичині й на Буковині на початку XX ст. і які значною мірою впливали на розвиток української культури, а передов­сім на літературний процес, були такі журнали:«Літературно-науковий Вісник» (1898–1914), «Молода Україна» (1900–1903), «Артистичний Вісник» (1905), «Світ» (1906–1908), «Будучність» (1909), «Неділя» (1911–1912), «Нова Буковина» (1912–1913), «Ілюстрована Україна» (1913–1914).

Українська література другої половини ХІХ ст. починає вико­нувати провідну роль у національному суспільному житті осві­чених верств. Причина цьому — різнорідність тематики й проб­лематики, відображення побуту різних суспільних прошарків на­роду. Після етнографічного реалізму «Народних оповідань», кри­тичного реалізму І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, О. Кониського, О. Пчілки — на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М. Коцюбин­ський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Марто-вич (Учитель демонструє портрети письменників).

У західній літературі першими теоретиками модерності були Шарль Бодлер та Ф. Ніцше. Бодлер у статті «Художник модер­ного життя» писав: «насолода, що ми її отримуємо від репрезен­тації сучасного, походить не лише з краси, якою його оздоблено, але його суттєві прикмети — бути сучасним. Сучасний митець повинен зосереджуватись на модерному, сучасному». Ніцше ви­значив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці — це бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, механічності. Для модерністів людина є не походженням минулого, але того, що її оточує в сучасному.

2. Перехід до модернізму

Модернізація культури починалася з критики народництва в ці­лому та його естетики зокрема. Уперше слово «модернізм» у зна­ченні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науко­вому товаристві під назвою «Малорусские писатели на Буковине». Ця доповідь була початком діалогу, який у перспективі розмежує


Українських письменників на модерністів і народників. У статті ви­явилася не лише рішучість Лесі Українки захищати нові явища, але й спроба мотивувати, наскільки вони потрібні народові.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів у літературі кінця

XIX — початку ХХ ст. і трактують його або як продовження кри­