Невеликий по обсязі цикл віршів у прозі - не тільки підсумок творчого життя письменника, але й квінтесенція всього, що хвилювало, притягало й відштовхувало протягом всього життя Тургенєв-людини. Написано цей цикл у передчутті наближення смерті, тому письменник філософськи осмислив, що ж він залишає тут, на землі

У збірнику ліричних добутків відбиті всі глибокі філософські роздуми Тургенєва про щастя, про призначення людини й швидкоплинності, скороминущості життя, протягом якої він повинен залишити свій слід на землі. І хоча мотив старості, смерті, самітності властивий більшості добутків цього жанру, вірш «Горобець» оптимістично й повно світлої віри в майбутнє. Вірш глибоко лірично, емоційно, коротко по формі

Тут слабко виражений сюжет, емоційне переживання підмінює епічне оповідання, звучить тема вічно, що відроджується життя, молодості, що тріумфує любові. Автор захоплюється самовідданим поривом героїчного маленького птаха, що захищає свого пташеняти. Ця сила любові, перед якою все мінливості долі неспроможні, змушує «величезне чудовиська», собаку, відступитися

Побачена автором всеперемагаюча сила любові наповнює його душу захватом і надією, посилає йому натхнення. Він приходить до глибокого філософського осмислення побаченого, концентруючи свою думку в останній фразі вірша: «Тільки нею, тільки любов'ю тримається й рухається життя».

Вірш у прозі И. С. Тургенєва «Розмова» - один з перших його добутків у цьому жанрі - можна віднести до філософських утворів письменника. Головна ідея добутку - вічність природи й смертність людства. Тургенєв представляє нам події, що відбуваються, як діалог двох неприступних гір-велетнів - Юнгфрау й Финстерааргона. Уява письменника побачило їхні душі, але вони дуже відрізняються від людей. Для гір одна хвилина - тисяча людського років. І що ж відбувається? Між Юнгфрау й Финстерааргоном ведеться немудрий діалог про те, що діється під ними. У такий спосіб Тургенєв описує еволюцію людства

Спочатку його не було й зовсім, але пройшла хвилину-тисячоріччя - і серед лісів, що чорніють, каменів і морів з'явилися люди. Через «деяке» час ми бачимо вже не таку райдужну картину: «звузилися води; «зріділи лісу». Та й «комашок» - людей стало менше. І от останні репліки діалогу. Що ж залишилося? За словами Финстерааргона, «охайно стало скрізь, біло зовсім...». А людство зникло так само зненацька, як і з'явилося, начебто й не було його зовсім. Тільки гори коштують, як і тисячі років назад.

От у такій образній, метафоричній формі Тургенєв розкриває нам головну думку добутку, що полягає в тім, що всі, навіть людство, може зникнути в будь-який момент, що його існування, як і життя однієї людини, зовсім не вічно й рано або пізно воно закінчиться. Вірша в прозі И. С. Тургенєва - це ліричні мініатюри, у яких відбилися самі таємні думки й почуття автора. Написано ці художні твори у формі філософських міркувань, спогадів, снів, життєвих історій на найрізноманітніші теми: про любов, про життя й смерть, про добро й зло, про подвиг і боягузтво й т.д.

Дуже велике враження зробило на мене вірш «Жебрак», у якому мова йде про старезний, убогий старого, що просить милостиню. Автор дає цьому героєві дуже виразну портретну характеристику: «збуджені, слізливі очі», «посинілі губи», «шорсткі лахміття», «нечисті рани». Дієслова «стогнав», «мукав», «здригався» доповнюють тяжку картину. Тургенєв знайшов неймовірно точну й влучну метонимическую конструкцію - старого «бридко обглодала бідність».

Далі оповідач (вірш написаний від першої особи) говорить про те, що не знайшовши нічого в себе в кишенях, він просто простягнув руку й міцно потис долоню старого. Це не просто яскраво намальована художником драматична картина з життя. Вірш має глибокий підтекст. Жебрак - це не тільки той, хто не має матеріальних благ. Злиденним, нещасним, бедним може бути людина з повними кишенями, але порожньою душею. Тому спочатку, коли герой хотів механічно подати милостиню, автор називає старого «нещасною істотою». Але потім, зупинившись і задумавшись, він говорить, що це його «брат».

Протягом усього творчого шляху Тургенєв прагнув з'єднати свої філософські й художні шукання, з'єднати поезію й прозу. Це в досконалості вдається письменникові в його останньому добутку - «Віршах у прозі». За п'ять років (1877-1882) було написано біля вісімдесяти мініатюр, різноманітних по змісту й формі, що поєднує питання філософії, моралі, естетики. Етюди реального життя переміняються фантазіями й снами, живі люди діють поруч із алегоричними символами. Яка би тема не зачіпалася у віршах, у які би образи й жанри вона не наділялася, у них завжди чітко відчувається голос автора. Написані під кінець літературної діяльності, «Вірша в прозі» у концентрованій формі виражають багаторічні філософські роздуми Тургенєва, різні грані його духовного вигляду

У художньому світі письменника завжди протистояли один одному два голоси: пантеїстичне преклоніння перед красою й досконалістю природного життя конкурувалася у свідомості Тургенєва із шопенгауэровским поданням про світ як юдолі страждань і безглуздих скитаний безпритульної людини. Закоханість у земне життя з її зухвалою, скороминущою красою не виключає трагічних нот, думок про кінцівці людського життя. Свідомість обмеженості буття переборюється жагучим бажанням жити, що доходить до спраги безсмертя й зухвалої надії, що людська індивідуальність не зникне, а краса явища, досягши повноти, не згасне

Дуалізм світорозуміння Тургенєва визначає внутрішню полемічність рішення ряду філософських проблем, що становлять основу «Віршів у прозі»: життя й смерть; любов як вища форма буття, усередині якого можливе злиття небесні й земного; релігійні мотиви й інтерпретація образа Христа. Головною особливістю циклу віршів є злиття індивідуального й загального. Ліричний герой навіть у самих таємних роздумах виступає виразником вселюдського змісту. У мініатюрах розкриваються різноманітні грані духу, якому властива не тільки напружена пристрасть життєлюбства, але й думка, звернена до універсального плану буття. Звідси виникає подвійність підходу до проблеми життя й смерті. З одного боку, Тургенєв виступає спадкоємцем Шопенгауэра, затверджуючи бесприютность і тлінність людського існування. Це дає можливість говорити про катастрофізм свідомості письменника, обумовленим як загальсвітоглядним настроем, так і особливостями життя останнього років і наближенням старості. З іншого боку, Тургенєв не цілком удоволений песимізмом Шопенгауэра, відповідно до якого, життя є прояв темної й безглуздої волі

Дві грані проблеми втілені у двох групах віршів. Думка про трагічну самітність і безпорадність перед особою смерті розкривається у віршах «Баба», «Кінець світу», «Собака», «Морське плавання», «Суперник». Звернувшись безпосередньо до аналізу названих добутків, легко простежити еволюцію проблеми й наповнення її новими нюансами

Думка про людську незначність стає наскрізним мотивом у циклі й у кожній лірико-філософській мініатюрі розробляється з додатковими відтінками

«Баба» в однойменному фрагменті персоніфікує долю й веде людину тільки кмогиле.

Невідворотність смерті - доля людини. Споконвічний жах людину перед смертю здобуває в цьому вірші зовсім песимістичний характер. Смерть стає єдиною реальністю для індивіда, узятого поза суспільними зв'язками, поза його соціальністю. Людина, що виступає тут як біологічну істоту, співвідносить себе із всесвітнім миром. Перед його особою він почуває себе незначним і випадковим. Трагічне уособлення смерті, її неминучості поступається місцем песимістичному тлумаченню. Це настрій катастрофічності буття знаходить граничне вираження у вірш «Кінець світу» з підзаголовком «Сон».

Оповідачеві чудиться незвичайна подія: провалилася земля, море обступило вцілілий будиночок на колі, «воно росте, росте величезно... суцільна дивовижна хвиля морозним вихром несеться, крутится тьмою кромішньої». Наступає кінець світу: «Темрява... темрява вічна!» Очікування кінця світу зв'язується з Росією, ті, що зібралися люди обійняті жахом від очікування катастрофи, що насувається

У подібному трактуванні проблем життя й смерті позначилися індивідуалістична настроєність ліричного героя, що почуває себе слабким і нещасним відщепенцем, він бачить перед собою ціле й боїться його. Смерть сприймається як космічна катастрофа, перед особою якої всі цінності втрачають свій зміст. Смерть стає єдиною абсолютною реальністю. Психологію жаху й страху письменник зв'язує із запереченням вищого розуму у всесвіті, глибинних сутнісних сил

У мініатюрах «Собака» і «Морське плавання» розробляється та ж тема безпорадності й приреченості людини, але з новими відтінками в розвитку цього мотиву. У вірші «Собака» людина й тварина виявляються рідними братами перед особою смерті, остаточного руйнування. Вони поєднуються загальною сутністю, «трепетним вогником» життя й страхом втратити його. Людина, що володіє самосвідомістю, розуміє трагічну долю всього живого на землі, а собака «німа, вона без слів, вона сама себе не розуміє...» Але «та сама життя тиснеться лякливо до інший». Солідарність людини із твариною, готовність співчувати йому, теж приреченому на загибель, - от те нове, котре вноситься в розробку цієї теми «людської незначності» фрагментом «Собака».