Після того як французи залишили Москву й рушили на Захід по старій Смоленській дорозі, їхнє військо рухалося по ті ж шляхи, яким прийшло в Росію, тому замість рясних, урожайних земель їх зустрічали випалені поля й розорені села. Військо тануло на очах: голод і хвороби переслідували його. Через неповороткі обози з награбованим у Москві майном військо рухалося повільно, остаточно збивши лад

Але не голод і хвороби, а безліч партизанських загонів, що успішно нападали на обози й навіть цілі загони французів, знищувало французьке військо. Партизанські загони сильно розрізнялися: «були партії, що перейняли всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами, зі зручностями життя; були одні козачі, кавалерійські; були дрібн, збірні, піш і кінні, були мужицькі й поміщицькі... був дячок, що взяв кілька сотень полонених. Була старостиха Василиса, що побила сотні французів». Були партизани, що ставилися до пійманих французів як до військовополонених, з належною повагою, були ті, які безжалісно вбивали їх за руйнування своїх сіл, будинків або заради багатого видобутку

У частині роману «Війна й мир», що розповідає про партизанську війну, описані події всього лише неповних двох днів, але скільки реалізму й трагічності в цьому оповіданні! Саме тут показана смерть, несподівана, дурна, випадкова, жорстока й несправедлива. Про смерті князя Андрія, навіть про смерті Элен і старого Безухова ми довідаємося побічно. Герой на хвилину залишає вмираючого й уже не бачить його смерті. Автор просто констатує факт. А смерть Пети Ростова, так швидка й несподівана, відбувається на очах Денисова й Долохова. Ця смерть просто й коротко описана читачам. Цим збільшується суворий реалізм опису. От вона, війна. Навіть вид Бородінського поля, засіяного трупами й пораненими, не викликає такого важкого враження. Товстої дає відчути читачеві, що війна - це коли вбивають. Вона жахлива, неприйнятна, протиприродна. Заради чого? Навіщо звичайній людині вбивати хлопчиська, нехай з ворожого стану, що висунувся через свою недосвідченість і хоробрість? Навіщо людині вбивати іншої людини? Чому Долохов так спокійно вимовляє вирок десятку полонених людей: «Брати не будемо!»? Ці питання ставить Толстой перед читачами. Отямитеся, люди, перестаньте вбивати заради вбивства, заради грошей, заради чого б те не було!

Явище партизанської війни повністю підтверджує історичну концепцію Толстого. Партизанська війна - це війна народу, що не може по самій своїй суті жити під владою загарбників. Партизанська війна стала можливої завдяки пробудженню в різних людях, незалежно від соціального походження, «ройового» початку, духу, в існуванні якого в кожній людині, у кожному представнику націй упевнений Толстой. Спонукувані різними цілями й інтересами люди різних станів роблять усе, що можна тільки зробити для вигнання ворога зі своєї землі. Товстої вважає, що їхні дії викликані вродженим, інстинктивним патріотизмом. Люди, які в мирний час спокійно займалися своїми повсякденними справами, під час війни для чогось озброюються й убивають, проганяють ворогів. Так бджоли, що вільно літали по величезній території в пошуках нектару, швидко вертаються в рідний вулик, коли довідаються про вторгнення ворога

Ведмідь, залезший у вулик, міг би прогнати, перемогти іншого ведмедя, якби той був слабкіше його, але він нічого не може поробити з роєм розлютованих бджіл. Так і французьке військо: воно могло б перемогти російську армію в бої, але воно неспроможно проти партизанських загонів, голоду й хвороб. «Фехтування тривав досить довгий час; раптом один із супротивників, зрозумівши, що справа це не жарт, а стосується його життя, кинув свою шпагу й, взявши... дрюк, початків перевертати нею... Фехтувальник - французи, його супротивник... були росіяни...»

Тому Наполеон дарма чекав ключів від Москви на Поклінній горі, хоча, за правилами ведення європейської війни, міг уважати себе хазяїном міста й розраховувати на відповідний прийом. Тому його військо було знищено завдяки партизанській війні, «дрюку народної війни». І описати цю війну з погляду «правил фехтування» неможливо, всі спроби істориків, які писали про цю подію, безуспішні. Товстої визнає партизанську війну самим природним і справедливим засобом боротьби народу сзахватчиками.

У своєму романі «Війна й мир» Лев Миколайович Толстой реалізує кілька мет. Одна з них - показати розвиток, «діалектикові душі» героїв добутку. Можна відзначити, що, випливаючи цієї мети, письменник піддає персонажів випробуванням: випробуванню любов'ю, випробуванню сімейним і світським життям, випробуванню смертю. Останнього випробування не уник майже ніхто з головних героїв. Смерть приходить у життя кожного з них по-різному: те уривається загибеллю близької людини, то впивається в груди осколком снаряда, часом пролітає повз темною тінню, залишаючи занепокоєння й страх, а часом - просвітлінням душі, бажанням жити довше й краще.

Деяких своїх героїв Толстої «випробовує» навіть не один раз. Наприклад, князя Андрія Болконского й Пьера Безухова. Причому створюється враження, що, на думку письменника, Болконский обидва рази після поранень не пройшов випробування, тому що після першого поранення (під Аустерлицем) так і не залишив честолюбних мріянь, а в другий раз йому не вистачило волі, щоб вижити. «Просвітління» Андрія виявляється лише ознакою «пробудження від життя». Він нарешті-те знаходить до тієї пори невідомий йому сенс життя (любов божеську) і вмирає

Приклад доброчинного впливу «подиху смерті» - це випробування Пьера Безухова. Перенесена Безуховим погроза розстрілу в полоні у французів укупі із впливом нехитрої філософії Платона Каратаева відкривають перед Пьером можливість насолоди самим життям, такий, яка вона є в цей момент і яка була схована від князя Андрія

Такою унікальною здатністю жити щасливо й дарувати щастя навколишньої володіла з народження Наташа Ростова, що стала згодом дружиною Пьера. Рівний плин її життя порушує лише втручання негативного персонажа Анатоля Курагина, що в підсумку штовхає Наташу до спроби самогубства. Однак вона витримує це випробування смертю. Бажання жити перебороло в Наташе бажання вмерти. Надалі закладена в ній життєва сила, головна складова якої любов, допомагає героїні перебороти кризу. Як не дивно, звістка про смерті Пети, страждання матері допомагають їй знову полюбити життя, жити в ім'я близьких

Однак не завжди смерть або погроза смерті допомагає героям осмислити життя. Наприклад, смерть Лізи, дружини князя Андрія, стає всього лише докором йому, тоді ще холодному й потерявшему інтерес до своєї долі й долі своїх близьких. Смерть'элен Курагиной, негативного персонажа, показує нам, як непомітна смерть людини, існування якого було настільки ж дрібно й даремно. Відхід з життя Элен не викликає ніякого почуття жалості. Письменник лише мимохіть згадує онем.

Однак, як не дивно, смерть ідеального героя Платона Каратаева також не викликає жалості. Жаль - так, але не жалість. Каратаев не боїться смерті, він приймає неї, як один з атрибутів життя, тому в ній я немає трагічності. Ми шкодуємо про відхід з життя «цілком гарного» людини, але жалувати самого Платона ненавіщо.

«Треба жити, треба любити, треба вірити»,- у такий спосіб Пьер Безухов виражає думку самого автора роману про те, як досягти щастя й гармонії із самим собою. Однак не кожний може жити відповідно до цих принципів. Одні герої проходять випробування смертю й продовжують жити, усвідомивши цінність життя й неминучість смерті. Іншим же це усвідомлення приносить лише заспокоєння перед відходом з життя: вони не проходять випробування смертю, що часто виявляється випробуванням життям